ВІЙНА НА ДОНБАСІ: БЕЗ ПЕРЕРВИ НА СВЯТА

Буквально несколько дней назад съёмочная группа программы «Гроші», выходящей на канале 1+1, побывала на линии соприкосновения сторон в зоне АТО. Журналисты поздравили украинских воинов с праздниками и сняли репортаж о своей поездке. Кроме этого, Ольга Вязенко и Алексей Иконников по нашей просьбе подготовили большой материал специально для сайта BERLIN-VISUAL.com. Сегодня мы предлагаем вашему вниманию его первую часть.

                                                                                                                                        Игорь Магрилов

Сьогодні їдемо на війну. У програми «Гроші» є традиція – на Миколая їздити вітати зі святом тих, до кого інший Миколай не доїде. Цьогоріч – на передову. 

Одразу скажу, що на четвертому році війни ця тема вже мало кого цікавить. Хто допомагав завжди, вже витрушують із своїх кишень останні копійки. А тому,  хто не допомагав ніколи, й зараз не цікаво, що робиться на тій маленькій ниточці на карті, яку називають «зоною проведення АТО». 

Ми заздалегідь повідомили про те, що збираємось туди їхати, але за тиждень зібрали лише триста гривень. І це незважаючи на те, що оголосили про наш вояж на всю країну по телевізору! Отже, за два дні починаю особисто розсилати повідомлення з пропозицією допомогти зібрати кошти на подарунки. І за два дні до виїзду на фронт  друзі допомагають зібрати бійцям гроші на теплий одяг та медикаменти.

Наша подорож починається вдосвіта. Хлопці, які самі воювали, встають о п’ятій ранку, щоб передати обігрівачі і маскувальні сітки. 

Київ живе своїм ранковим життям. Люди прокидаються, сонні штовхаються на зупинках громадського транспорту, хтось вертається з нічних клубів. Країна в передчутті свят, корпоративів і вечірок.  Ми ж їдемо на фронт. Через всю країну, де для більшості війни нема.

Чим ближче до Донецької області, тим серйозніші чоловіки на блокпостах. До війни ще більше двохсот кілометрів. Посеред дороги з’являються бетонні блоки, за ними – військові в повній екіпіровці: в бронежилетах, касках, з автоматами. Зупиняють машини, рахують кількість людей всередині, перевіряють документи та суворо вдивляються в обличчя пасажирів. Нам щастить. Ми – преса. До преси, як правило, питань немає.

Маршрут треба вказувати заздалегідь. Для того, щоб потрапити на передову, журналісту треба пройти спеціальні курси. Там розкажуть про військові досягнення України, про те, що говорити можна, а що ні, ввіб’ють в голову основні правила – все, що не твоє, що ти не клав, - не бери, ні на що не наступай, іншим не заважай, беззаперечно слухайся вказівок командира. Покажуть, як виглядають розтяжки, як маскують міни, змусять поповзати «під обстрілами», накласти собі на ногу джгут і відтягти пораненого з лінії вогню. Журналісти – люди цинічні та веселі, тому тренування проходить з гумором. Звісно ж, під справжнім обстрілом буде не до сміху.

Зупиняємось в готелі в Краматорську. В холі – люди в формі і з автоматами. Перевіряють валізи, по кілька разів дивляться документи. Сам готель – пам’ятка радянському минулому. Я знову у Радянському Союзі. Добре, що це лише на одну ніч. До війни – дев’яносто кілометрів.

Зранку вирушаємо далі. Треба встигнути об’їхати позиції до темряви. Взимку – це вже третя дня. Хлопці кажуть, як тільки сутеніє, ОБСЄ виїжджає з лінії обстрілу, і ворог починає гатити з усього можливого озброєння по наших позиціях.

Нас зустрічають добровольці за два кілометри до лінії вогню. У будинку з забитими наглухо вікнами – штаб медиків. Тут колись була дача одного з охоронців Ахмєтова. Нас пригощають гарячим чаєм, перевдягають в камуфляж. Хлопці кажуть, якщо сепаратисти бачать скупчення цивільних біля позицій – вночі сто відсотків буде обстріл. Тут ми лишаємо свою машину і далі їдемо їхнім бусом. Мені щастить – в мене є сидіння, хлопці ж сидять просто на підлозі – на купі бронежилетів і запасних колесах.

По дорозі забираємо ще одну дівчину з позивним «Руденька». Вона і проводить екскурсію по околицям Донецька. Наш шлях – 20 кілометрів вздовж лінії вогню. «Он, дивіться – башти аеропорту», «Ось тут дорога прострілюється повністю. Он, там – «сєпари». «А сюди «піон» впав, дивіться, яка воронка лишилась!», «А тут автобус розстріляли». Я розумію – хлопцям пощастило. Їм знизу не видно того, що бачу я.  Усе розбите вщент, потрощені дороги, величезні воронки в землі  і  де-не-де є асфальт. Від хат лишились лише купи сміття, а на узбіччях – обгорілі остови машин і бронетранспортерів.

Позиції російських військових – справжні фортифікаційні укріплення. Бійці розповідають – сепаратистам приїжджає копати окопи спеціальна техніка, потім заливається бетонна стіна з отворами для зброї. В таких бліндажах терористи себе почувають більш, ніж захищено.

Позиції наших бійців – погреби, закинуті будинки, мішки з землею та лопатами вириті окопи.

В одному з таких «бліндажів» нас зустрічають радісним сміхом, жартами і пригощають найсмачнішим чаєм. Командир цього добровольчого підрозділу з позивним «Сирота» п’ятнадцять років жив в Чехії. Почалась війна – кинув бізнес і приїхав захищати свою Батьківщину. Про свій вибір не шкодував жодного разу, хоча життя в бліндажі дуже відрізняється від європейського.

 «Сирота»: «Та важко ж, самі знаєте, позиції, підготовка укріплень, копаємо окопи, вперед не дають поки що, укріплюємось більш-менш, готуємось до зими, дрова заготовлюємо, бо холода почнуться зараз. Важко трохи, але терпимо. На фронт в 15-му році попав. А приїхав з Чехії, я в Чехії жив. А тепер, коли війна почалася, то приїхав вже сюди. В збройні сили не взяли, пішов в добровольці».

«Сирота» каже, що зараз люди допомагають все менше і менше. А війна триває.

«Сирота»: «Як починалася війна, то всі допомагали.  Тепер не так вже допомагають, тому що тепер який рахується – третій рік війна. А зараз більшість кажуть, що вже війни нема або вона закінчується, зарплата там, кажуть, велика...  Але, як ви знаєте, ми ж не маєм зарплати, ми воюєм добровільно. Ми – добровольці, нема в нас зарплати, була б зарплата, ми би і не просили… Деякі деталі і збройним силам треба, ви самі бачили – скільки вже їхали і нема ніяких магазинів. Так що не так легко навіть виїхати і самостійно щось купити».

А ще командир каже, що воювати зараз стало ще небезпечніше, з Сирії приїхали російські снайпери. Вони тренують свою майстерність, вбиваючи українців. У наших захисників немає ані такої зброї, ані захищених бункерів, з яких можна вести стрільбу. Доброволець бідкається, що люди просто не знають, що на українському сході ворог не дотримується режиму тиші.

«Сирота»: «Деякі думають, що війна вже й закінчилась,наскільки я зрозумів. Бо я  був у Франківську, то деякі люди здивовано питаються: що ще війна йде? А вона йде, і сильно йде, тому що й арта, і тріскотня, і снайпери, і так дальше. Приїхали, екзамени здають, самі знаєте хто, не будем називати, пальцями тикати. Волонтери помагають, як можуть, тільки не так, як колись, я й не дивуюсь, бо людям інформацію не доносять, що тут знаходяться і «двохсоті», «трьохсоті»...  «Двохсотий», «двохсотий», «двохсотий», як не від снайпера, то від арти.  Щось під кінець почалися «двохсоті»-«трьохсоті». От недавно ще один був «двохсотий»,  і знову «двохсотий».

Щодня наші бійці гинуть від куль снайперів. Нещодавно так загинув боєць з позивним «Казах». Чоловік приїхав з Казахстану, відпустив оселедця, вивчив українську. Я дуже хотіла записати з ним інтерв’ю. Не встигла... Він загинув за кілька днів до нашого приїзду. 

«Сирота»: «Ми не будемо рівняти, як було: Іловайськ, Дебальцево. Ми беремо даний момент. Як кажуть, що зараз перемир’я, але «двохсотий» – від снайпера, «двохсотий» – від арти, то яке перемир’я???  Для когось може й перемир’я, але ми ж тут стоїмо, ми чуєм, от, перед вам тільки що теж накрило».

В бліндажі тепло і затишно. З-під настилу виходить здоровенний рудий кіт – позивний «Аватар». Схоже, його тут не ображають.

Боєць «Хайтарма» розставляє на поличці ангеликів, яких зробили для наших захисників школярі, і збирається йти на позицію – вдягає бронежилет, каску, бере автомат. Він сам з Криму. Татарин. На Батьківщині на нього відкрита кримінальна справа, його родина переховується від російських окупантів. «Хайтарма» пішов захищати свою землю на війну. На питання, чи довго він на війні, чоловік сумно жартує: «Ні, кожен день – мить…  Ладно, хлопці, до побачення!»

Обстріли відбуваються не лише вночі. Командир каже, що стріляють з усього, що тільки існує.

«Сирота»: «Вони вдень можуть «нежданчики» кидати. От, перед вами кинули, АГСами тут накрили нас. Вони чують, що пили роблять чи щось таке, то зразу можуть відпрацювати, а так зазвичай тільки темніє, ОБСЕ виїжджає і зразу починається – РПГ, спочатку починається така тріскотня легка, потом крупне, потом ще крупніше, а потом – ще крупніше, а потім – тільки чую – танки: «буууу» і пішло. Б’ють. І то так прицільно».

Раптом в бліндаж заходить молодий хлопчина. Він і не чекав, що тут його чекає Миколай із подарунками. Це саме його замінив «Хайтарма» на позиціях. Хлопець здивований, але, схоже, щасливий. Сюди не так часто потрапляють люди з мирної території України.

Нажаль, треба їхати далі. Командиру повідомили, що ворог готується до обстрілу. Швидко збираємось і нахилившись майже до долу, між мішками з землею, біжимо по одному до машини. І знову – по окружній, між згорілих машин і закинутих хат, їдемо вітати з Миколаєм добровольців на іншій позиції.

Наступна зупинка – Піски. Ми майже в самому Донецьку. Тут були жорстокі бої, тому вулиці колись елітного селища більше схожі на сміттєзвалище. Будинки розбиті вщент, деякі спалені до основи. Проїжджаємо будинок Януковича, його заміську дачу – від будівлі лишились лише стіни. А поруч – так званий «Будинок Сонця» – дача місцевого міліцейського чиновника з величезним кованим сонцем на воротах. Тепер від неї лишились тільки ці ворота із сонцем і залізні сходи.

А от в церкву і монастир, яка стоїть буквально за 20 метрів від розбитих будинків, кажуть,  за всю війну не попав жоден снаряд. Навіть зараз тут живуть два монахи і по вихідних бувають служби.

Місцеві мешканці де-не-де ще лишились,  і вони вже не зважають на обстріли. Хлопці розповідають, як молода мама під кулями спокійно пила на лавочці пиво, а її маленька дитина ліпила в пісочниці пасочки. Люди звикли до війни, їм нема куди подітись. Тут їх дім.

Бійці скаржаться, що місцеві не завжди розуміють, що відбувається, і самі ж здають українські позиції сепаратистам. При цьому ходять до українських бійців лікуватися, їсти, за одягом і подарунками. І вже за півгодини можуть зателефонувати іншій стороні – детально розказати, куди треба вистрелити, щоб знищити тих, хто щойно їм допоміг.

На другій позиції  все розтрощене. Обгорілі дерева, до цеглин підірвані будинки. Нас попереджають: крок вправо чи вліво – і ти під прицілом снайпера. Ми в касках і бронежилетах, а бійці – як вдома, просто в камуфляжі. Вони звикли до війни, їх вже не лякає смерть. Боєць з позивним «Дід» на війні з самого її початку. Скаржиться – їм просто не дають перемогти. Для них Мінські домовленості є, для терористів – не існує жодних.

 «Дід»: «Ми б в 14 году це все скінчили. Ми були в Горлівці. Нас з Горлівки вернули, наш батальйон. Скільки зараз пацанів молодих гине, і вони розказують, що перемир’я йде… Вибачте, це просто смішно. Люди розуміють тільки в Донецьку і в Луганську, що йде війна. Люди не знають, що йде війна, давайте говорити чесно… Знають тільки там, де села, ті, що рядом. Виїхати в той же Покровськ, там вже все – війни нема. Два роки пройшло, ми ані вперед, ані назад не посунулись. Яка це може бути війна? Чому там у нас кажуть – перемир’я? А чому ніхто не каже, що по нас стріляють? Вибачте, давайте говорити чесно, у нас одна стрілкова зброя, а вони по нас бахкають з усього, чим хочуть? І ми кажемо, що у нас «мінські домовленості»? З ким? У нас стрілецька зброя, а вони і танками стріляють, бехами. Як ми в 2014 році йшли вперед, то до нас люди краще ставились і допомагали чим могли, тут люди якось стараються помогти тобі, а туди приїжджаєш, вибачте, там взагалі з тобою ніхто не хоче говорити, по-фігу всім. Ну і що, що ти воював…» 

Хлопці жаліються: наступати не дають, відстрілюватись – теж заборонено, та й нема з чого. Єдине, що можна, сидіти і сподіватись, що омине ворожа куля.  Та й українці за чотири роки забули про те, що в країні війна.  

Ввечері нас чекає смачна вечеря в будинку медиків. Хлопці говорять про все на світі – розказують про себе, згадують смішні історії з довоєнного життя. Тільки не про війну її і так в їхньому житті забагато. Перед сном виходжу на вулицю – темно, хоч око вибери. Ніде ані вогника. І тиша. Дуже тихо. Занадто тихо. Тільки чути, як за кілька кілометрів без зупину б’ють ворожі «гради».

Далi буде.

Текст: Ольга Вязенко,
журналіст програми «Гроші» (1+1)
спецiально для BERLIN-VISUAL.com
Фото/видео: з архиву Ольги Вязенко
Олексій Іконніков, співавтор матеріалу і свята для бійців, журналіст, виконавець ролі Миколая