ВІЙНА НА ДОНБАСІ: ЗАВДАННЯ - ВИЖИТИ

Продолжение репортажа о поездке съёмочной группы программы «Гроші» телеканала 1+1 в зону АТО. Начало в предыдущей публикации.

До війни – кілька кілометрів. Але й тут вирує життя. З ранку до ночі медики тренуються рятувати бійців – надавати першу допомогу, виносити поранених з поля бою. Взагалі-то тренування проходять майже безперервно. На війні кожен має бути парамедиком. Головне завдання кожного вояка – вціліти самому і врятувати побратима. Навчання жорсткі, в складних умовах, майже в бойових. Всюди дим, яким не можливо дихати, звуки пострілів, крики. Тренери постійно нагнітають ситуацію. Але без таких тренувань – нікуди.

Тетяна Тучак, командир управління медициною та реабілітацією Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»:

– Навчання у нас і вчора було, і сьогодні. Навчання ми самі проходили у «Білих беретів», які до нас приїхали зі Львова. Вони погодились до нас приїхати на ротацію, як парамедики, І пані Оксана Корчинська у нас була в гостях, і начмед 57-ї бригади  Василь Ярославович, начмед АТО Віктор Вікторович – поговорили і вирішили, щоб хлопці обучили всіх. Тренінг цей нікому не заважає, у нас нема такого – чи добровольчі батальйони, чи Збройні сили України – ми не ділимо, ми всі одні тут, і знаємо для чого. Хочеться, щоб побільше знали,  чого в нас тут навчають, щоб менше було з «трьохсотих», «двохсотих», тому що дома чекають і батьки, і дружина, і діти. Зараз другий день буде на полігоні, вночі були в будівлі.

Сьогоднішнє нічне завдання парамедиків – знайти пораненого в темряві в розбомбленій будівлі під обстрілами. І навчитись все робити так, щоб не замислюватись, щоб довести до автоматизму свої дії. Хлопці і дівчата в кінці дня вже валяться з ніг, але «Білі берети» не збираються відпускати нікого відпочивати. На війні не буває перерв – обстріл може початися будь-якої миті і медики мають бути постійно напоготові.

Тетяна продовжує:

– Я їм дуже вдячна, вони гарно навчають, дають інформацію яку ми ще не знали, ніколи не пізно учитися, дай бог, щоб воно не згодилося. Хай вона вже скінчилася б, ця війна. Але воно і в цивільному житті не завадить – десь комусь допомогти, десь якась аварія чи що…  Бійці хочуть навчиться, які там стоять на нульовці, які повинні надати першу допомогу і собі, і своєму побратиму. У нас не тільки парамедики чи медики навчаються, у нас є бійці. Зараз у хаті, ви бачили, нас більшість – бійців. Жорстко, так але хто каже , що на війні легко? Це, розумієте, витягнути побратима з поля бою і до швидкої допомоги його, це є час, і не можна втрачати самий золотий час, ті пару хвилин, від яких залежить життя бійця. Ці тренування – це жорстко, вчора відбір був, відсівалися люди – хто не витримував, втрачав свідомість, але ж і хлопцям там не легко стояти в окопах. І, Боже борони, коли є «трьохсоті» – їм треба надати допомогу, витягнути його з окопів до реанімобіля. Це дуже дорогоцінний час, золотий час. Якщо ти побачиш бійця без ніг, без рук, особливо з пораненням в голову – впадаєш в  ступор, будь-хто, навіть медики – ми ж теж люди. Треба холодна голова та гаряче серце, оце саме головне на нульовці. Там не медики і парамедики – там бійці, більшість бійців.

Таня, як і більшість людей з передової жаліється, що бійцям дуже потрібна, в першу чергу, психологічна реабілітація. Те, що хлопці бачать тут кожен день – не кожен може витримати. Не кожен переживе і забуде. А от з психологічною допомогою, нажаль в країні біда. Вона просто відсутня.

– Я вам скажу що багато медперсоналу звикли працювати в лікарні, вони не бачили там що відбувається – це різне: в тилу, в лікарні, коли тобі привезли просто хворого до операційного столу, а побачити бійця в окопах  без двох ніг або з простреленою головою, як зараз, наприклад, таких дуже багато – добре працюють снайпери.  І в першу чергу треба вміти надати допомогу собі,  потом вже побратиму. Скажу так, за четвертий рік війни ми не ті, які були в тилу, ми – інші люди...

Важко, коли ти дивишся в очі, везеш чийогось сина, батька, і ти тільки молишся Богу, щоб ми його довезли, а там вже спеціалісти – хірурги, нейрохірурги – роблять свою справу. Медики, парамедики – це молоді дівчатка й по 18, й по 19 років. Я, як мама, вклоняюся перед ними, що вони не десь в барах, не на дискотеках, а тут, разом з хлопцями, в окопах на передовій.

Кожна смерть, кожен новий поранений – шрам на душі. За 4 роки на війні Таня так і не навчилась не брати до серця поранених бійців.

– Коли в 16-му році я похоронила такого хорошого хлопчика-дитину, я дуже це перенесла через себе і мені треба дійсно було лежати у лікарні. І я не хочу, чесно, я тільки й молюся, щоб вони були всі живі і здорові, це все проносиш через себе. Кажуть, не треба переносити через себе, ти маєш бути холодна, да, ми холодні, але  все одно, ми ж – люди і десь там стукає щось, і кожен раз ти ті очі бачиш.  Тільки в нас по телебаченню війни нема, у нас — АТО...  

З ранку – полігон. Медик теж має вміти тримати автомат. Він – теж бойова одиниця і має вміти захистити своє життя.  І знову на навчання з медицини. Бо вже цієї ночі треба йти на справжнє бойове чергування на так званий «нуль».

Волонтери намагаються створити для бійців найкращі умови. Наприклад, для них організували навіть стоматологічну клініку. Тут тепло, затишно, на всю стіну  намальована хатинка і купа долоньок з фарби – це відбитки рук лікарів, які приїжджали лікувати бійцям зуби.

Світлана, медик-доброволець: «Ми лікуємо наших бійців, так як ми не байдужі до долі нашої країни і не байдужі до наших бійців, до тих умов в яких вони живуть, до їхнього здоров’я. Кожна людина чимось допомагає, вносить  свій вклад, то ми робимо те, що ми вміємо – лікуємо їм зуби».

Бійці називають своїх медиків ангелами-охоронцями. Все в клініці – безкоштовне для захисників, за  рахунок волонтерів.  Лікарі не лише ставлять пломби, але й вставляють імпланти.  Світлана каже, що бійці дуже потребують стоматологічної допомоги, бо умови, в яких вони на передовій живуть і воюють, жахливі. Інколи хлопці не мають води, навіть щоб пити, не те, що зуби чистити.

Мушу визнати – війна затягує. Там все інакше, правдивіше, справжнє. Не зважаючи на небезпеку туди хочеться повернутись. Ми мусимо повертатись – готувати матеріал до ефіру. Дорогою назад підвозимо до Києва бійця – він би, каже, не їхав, але – справи. Він лише на кілька днів – повирішує все і назад – в бліндаж, в окоп. Чоловік каже, що лише там справжнє життя. Він вже й не знає чи зможе повернутись до мирного життя. Війна не відпускає.

Text: Olha Viazenko,
журналіст програми «Гроші» (1+1)
спецiально для BERLIN-VISUAL.com
Foto/Video: aus dem Archiv Olha Viazenko
Oleksii Ikonnikov, співавтор матеріалу і свята для бійців, журналіст, виконавець ролі Миколая